Грані таланту Михайла Слабошпицького

Михайло Федотович Слабошпицький народився 28 липня 1946 року в Мар’янівці Черкаської області. Закінчив факультет журналістики Київського університету імені Т. Г. Шевченка, працював кореспондентом, був редактором відділу критики газети «Літературна Україна», головним редактором газети «Вісті з України», журналу «Вавилон-XX».

Український прозаїк, критик, літературознавець, публіцист, громадський діяч. З 1995 року – виконавчий директор Ліги українських меценатів,  директор видавництва «Ярославів Вал»». Співголова координаційної ради  Міжнародного конкурсу знавців української мови імені Петра Яцика. Понад вісімнадцять років обіймав посаду секретаря ради Національної спілки письменників України. Ведучий радіопередач «Екслібрис», «Прем’єра книги», «Нобелівські лауреати», «Літературний профіль».

Він – батько кіносценариста і режисера Мирослава Слабошпицького та відомої журналістки Іванни Слабошпицької. Ще один син – Святослав, що нещодавно закінчив Інститут міжнародних відносин, – бізнесмен. Михайло Слабошпицький – автор майже сорока художніх, публіцистичних, літературно-критичних книжок.

Серед них  – «Марія Башкирцева» (переклад французькою та російською мовами), «Поет із пекла (Тодось Осьмачка)», «Никифор Дровняк із Криниці», «Автопортрет художника в зрілості», «Веньямін літературної сім’ї (Олекса Влизько)», «Українець, який відмовився бути бідним» (про Петра Яцика). «З голосу нашої Кліо», «Українські меценати», «Пейзаж для Помаранчевої революції», «25 поетів української діаспори», книги «Що записано в книгу життя. Михайло Коцюбинський та інші», презентовану у 2012 році в київській «Книгарні Є», а згодом і в Чернігівському літературно-меморіальному заповіднику Михайла Коцюбинського. У романі автор розповідає про події початку XX століття від імені самого Коцюбинського,  Володимира Винниченка, Володимира Самійленка та інших постатей. Михайло Слабошпицький писав цей роман п’ять років, матеріали до нього збирав близько десяти.

Нещодавно Слабошпицький презентував книгу «Велика війна 2014 року… Україна». У книзі зібрані документальні твори – інтерв’ю, репортажі та аналітичні статті, які висвітлюють війну на Донбасі. Видання стало своєрідним продовженням книги «Гамбіт надії» про Майдан. Михайло Слабошпицький каже, що в ній уже є передчуття війни. Крім того він – автор понад двох десятків книжок для дітей та юнацтва, прози, публіцистики й літературної критики.

За свою широкомасштабну творчу діяльність (як висловився колега-письменник – це «потужний широкозахватний творчий комбайн») Слабошпицький нагороджений низкою найдостойніших премій: лауреат Національної премії України імені Тараса Шевченка (2005), літературної премії імені Лесі Українки (1993), літературно-мистецької премії імені Олександра Білецького (1979), літературної премії імені Олени Пчілки, літературної премії імені братів Лепких (1998), літературної премії «Берег надії» імені Василя Симоненка (1999), літературної премії «Звук павутинки» імені Віктора Близнеця (2001), літературної премії імені Михайла Коцюбинського (2003), премії імені Івана Багряного (2007)…

Деякі фрази письменника стали крилатими виразами: «Я часто собі повторюю: життя – одне, і його не можна витрачати на всякі абищиці. Маю буквально фізичне задоволення від того, що я роблю»; «Не відкладай важливих – хай навіть і рутинних – справ на потім. Будь дужчим за свої лінощі й за втому. Якщо ти вмієш перемагати себе, ти перемагатимеш будь-які труднощі»; «Талант менеджера, на жаль, трапляється рідше, ніж талант літератора»; «Хобі у нього дещо незвичне: він колекціонує… людей»; «Сьогодні письменник є просто-таки інтелектуальним люмпеном»; «Ми помиляємося, коли уявляємо, що творять лише письменники, художники чи музиканти. Творять люди різних фахів»; «Тенденція деінтелектуалізації нашого життя насторожує»; «Подорожі – моє захоплення. Мама народила мене в гостях»; «Наша духовна конституція – синтез впливів багатьох людей, які, може, про те навіть і не підозрюють»; «Кожна цікава людина – ненаписаний роман».

Михайла Слабошпицького дехто називає сірим кардиналом української літератури. Мовляв, його наче на обрії не помітно, проте вплив на її розвиток дуже й дуже значний. Михайло Федотович розповідає, що на зустрічах йому ставлять різноманітні запитання. Зокрема, молодь часто цікавлять подробиці письменницької праці: «Якщо ви хочете зробити нещасними своїх близьких, то йдіть у літературу, – усміхається він. – Письменникові треба бути самотнім і не тероризувати близьких…»

Михайло Слабошпицький зізнався, що має ваду – читає, читає, читає. Він пригадав, як колись завітав до Юрія Шереха – людини надзвичайно освіченої. У його помешканні не було телевізора. Юрій Шерех сказав: відчуває, що прочитав іще не все варте уваги, а тому не хоче витрачати свого часу. У читання є майбутнє, переконаний Михайло Федотович, адже й театру пророкували смерть із появою телевізора, та цього не сталося. Є щось ритуальне у спілкуванні з книгою, наголошує він. Тим більше, що сьогодні Україна має дивовижну літературу. І це – незважаючи на те, що відбувається навколо.

 Михайла Федотовича можна назвати «людиною-оркестром»: письменник, видавець, критик, журналіст. Варто згадати не лише роки роботи в«Літературній. Україні» і в «Молодій гвардії», а й регулярні радіопередачі. Він – незмінний «мотор» конкурсу імені Петра Яцика. Михайло Федотович – надто допитлива людина, бо не може зосереджуватися й замикатися на чомусь одному, має немало амбітних літературних планів. А водночас він хоче й надалі говорити у своїх радіопередачах про важливі українські книжки – в цьому є велика потреба, бо наша книжка не має ні належної промоції, ні підтримки громадськості. А в постколоніальній ситуації, в умовах неповноцінного функціонування української мови вижити їй неймовірно важко.

Більшість книг Михайла Слабошпицького, зокрема біографічних романів, присвячено непростим долям поетів-стражденців (Тодось Осьмачка, Олекса Влизько, «25 поетів діаспори» і т. д. – постатям, без яких наша культура була би неповною.

Слабошпицькому пощастило знати багатьох видатних людей. Він збирається про все те розповісти. Без іконописності, без ідеалізації, без демонізації – розповісти про час і людей так, аби не губилися характери й подробиці. Щоб автор не випинав себе і не вигадував себе колишнього таким прекрасним, величним, благородним та безпомильним, Люди часто беруться до спогадів, аби звести свої порахунки з мертвими й возвеличити себе, недооціненого сучасниками та історією. Хто «недобрав» визнання, почестей і т. ін., той намагається сам наділити всім цим себе у своїх опусах. І тоді замість мемуарів виходять мемуаразми.

Михайло Федотович багато подорожує – як Україною, так і за рубежем. Мандри забирають чимало часу, який можна було би використати для писання своїх книжок. Але поїздки й дають надзвичайно багато. По-перше, це живий контакт із людьми. Чуєш од них соціальні запити. По-друге, це ефективний спосіб промоції книжок. А взагалі, подорожі – його захоплення:: «Мама народила мене в гостях – і це вплинуло на мій спосіб життя. Я часто мандрую. Скажімо, дванадцять разів був у США, дев’ятнадцять – у Канаді». Ніщо в житті не минає безслідно. Батько Слабошпицького був надзвичайно артистичним та оптимістичним. Його оптимізм передався й Михайлові. Баба Настя, батькова мама, була не тільки співуча й очитана у Святому Письмі. Вона любила легенди, перекази, всякі придибенції – і це перейшло до Михайла Федотовича, відлунилося в ньому. Він дякує долі, що йому щастило на добрих і цікавих людей. Усе це впливало і значною мірою «ліпило» Слабошпицького саме тим, ким він є насправді. Наша духовна конституція – синтез впливів багатьох людей, які, може, про те навіть і не підозрюють…

Письменник мріє написати ще кілька романів і казки для онуків. Що ж, зичу йому виконати свій задум! З Михайлом Слабошпицьким спілкуюся щоразу, коли той буває в Чернігові. Інтелігентна, комунікабельна людина, обдарована енциклопедичними знаннями та позитивною енергетикою.

Завершити ж свою розповідь про Михайла Федотовича мені хочеться думками Петра Яцика, який мав на Слабошпицького великий вплив: «У житті все визначено наперед. Ми народжуємося й опиняємося в човні життя, який бурхлива течія ріки несе до нашого кінця, до смерти. Цього не уникнути нікому. Але Бог дає нам у руки весла і стерно. Це для того, щоб нас дочасно не викинуло на берег чи не розбило наш човен об якийсь риф.

Щоб катастрофа не спостигла нас дочасно. Отож і мусимо давати собі раду, доки наш човен летить у майбутнє (відоме і нам, і всім наперед) крізь жорстоку розбурхану стихію…»

Олексій БРИК